Рівно п’ять років тому, 19 квітня 2019 року, в Україні відбулась масштабна подія в галузі відновлюваної енергетики. ДТЕК ВДЕ запустив в експлуатацію та урочисто відкрив найбільшу на той момент сонячну електростанцію – ДТЕК Нікопольську СЕС потужністю 200 МВт. З тих пір світ пережив пандемію ковіду, а сьогодні Україна переживає страшну вже повномасштабну війну. Як і чим жила станція тоді і як працює сьогодні нам розповіли її працівники: директор Володимир Шуляцький, головний енергетик Роман Гринь та інженер-електромеханік Богдан Лаврентьєв.
Пʼять років тому Нікопольська СЕС була першою такого масштабу в Україні. Чи можете пригадати, як все починалося, чи були на той час в Україні ще великі сонячні парки та досвід управляти такими активами?
Володимир Шуляцький: На той час таких великих проектів в Україні не було, і, відповідно, не було спеціалістів, які могли б управляти такими масштабними сонячними станціями в Україні. Але ДТЕК взявся за такий амбітний проєкт.
Коли я вперше потрапив на площадку майбутньої Нікопольської СЕС, тут було дике поле, територія відпрацьованого рудного кар’єру – землі, які непридатні до сільського господарства.
На той момент у мене ще не було розуміння, як управляти такою великою станцією, та не було досвіду роботи з фотоелектричними панелями. Тим більш, що тут такі обсяги – майже 750 тисяч, які потрібно експлуатувати.
Навчались ми, як то кажуть, без відриву від виробництва: читали та вивчали документацію, спілкувались з нашими колегами з інжинірингу, проектного відділу. І з кожним днем картинка ставала все яснішою. В результаті – експлуатуємо станцію з високими показниками. Обертаючись назад, дуже вдячний за те, що мені довірили проєкт такого масштабу.
Володимир Шуляцький
Роман Гринь: До переходу на Нікопольську СЕС я працював на Ботієвській ВЕС. Але на Нікопольській СЕС все ж таки спочатку було страшнувато. Ми розуміли, що тут дуже складна електроніка. І навіть побоювались, якщо будуть якісь поломки, самі не впораємось. Але, на щастя, інвертори та інше обладнання на станції доволі надійне, і якісь критичні поломки траплялися і трапляються рідко.
Богдан Лаврентьєв: Ця професія п’ять років тому для мене була новою. Будівництво станції я бачив від самого початку і був вражений її масштабами, було цікаво спостерігати, як це все запускалось. На той час я працював водієм. Пам’ятаю, як тоді просив дозволити побути на станції і дивитись, як її налаштовують. Коли станцію побудували, директор запропонував мені залишитись на посаді інженера-електромеханіка. Звичайно, що перші місяці мені було дуже складно, але водночас і цікаво. Я опанував професію, виконую обов’язки у повному обсязі. У нашій справі найголовніше – це безаварійна робота.
Розкажіть про команду Нікопольської СЕС, наскільки вона змінилася за пʼять років і що залежить саме від команди? І загалом, що таке бути «сонячним» енергетиком?
Володимир Шуляцький: Ядро команди ДТЕК Нікопольської СЕС залишилось від самого початку роботи станції, лише декілька людей пішли за ці п’ять років. Від команди на станції залежить все. Без команди неможливо не те що експлуатувати, а навіть увімкнути станцію в роботу. Наразі кожен працівник знає досконало свої обов’язки, якщо щось трапляється – мені не доводиться щось комусь пояснювати. Кожен працівник на своєму місці і знає, що робити в тій чи іншій ситуації, куди йти чи їхати, що брати. Все працює як злагоджений механізм.
Богдан Лаврентьєв: Ефективність роботи станції залежить від нашого злагодженого колективу. У нас кожен знає, що і як потрібно робити. Якщо треба щось зробити терміново, ніхто не гає час, все робиться «тут і зараз». Я дуже радий, що працюю в такому чудовому колективі, з високопрофесійними фахівцями. Між всіма колегами є повна довіра – і це дуже важливо.
Богдан Лаврентьєв
Розкажіть про результати генерації електроенергії, наскільки вона продуктивна?
Володимир Шуляцький: Зараз всі добре розуміють, наскільки потрібна вся енергетика Україні, особливо після обстрілів. У нашому регіоні є декілька підприємств – це трубний і феросплавний заводи, які потребують дуже багато електрики. Наша станція розташована таким чином, що вся електроенергія може споживатись місцево, якщо ці заводи працюють.
Щодо виробничих показників – всі плани, які ставились на рік, ми перевиконали. По коефіцієнту готовності ми кожний рік випереджаємо плани.
Наш генеральний директор ДТЕК ВДЕ Олександр Селищев якось розповідав, що до нас планували приїхати якісь партнери, щоб навчати, але коли побачили наш коефіцієнт готовності, то сказали, що це вони мають вчитися у нас. Тож ми горді такими результатами і намагаємося підтримувати такий рівень у всьому.
Давайте пригадаємо, яким був перший рік роботи станції.
Володимир Шуляцький: Перший рік роботи станції був досить складним. Ми мали звикати до нового оснащення, інтенсивно вчитись з ним працювати. До того ж, колектив був новий, працівники звикали один до одного. Але вже зараз наша команда працює як єдиний організм.
Наступні два роки припали на період пандемії ковіду. Наскільки тоді було складно?
Володимир Шуляцький: Коли прийшов ковід, це було як вибух. Специфіка нашої роботи не передбачає віддалену роботу, як можливо в офісі. Всі мали бути на робочих місцях, щоб забезпечувати роботу станції й генерацію зеленої електроенергії.
Пригадую, як один за одним готували й видавали накази про режим роботи, поведінку на роботі й вдома, засоби захисту. Як готували їжу, коли працювали в режимі «капсуляції» на станції. Це коли на СЕС залишалась обмежена кількість людей, які жили по декілька днів, нікого не впускали і не випускали з території. Потім зміни мінялись. Як купували розкладушки, облаштовували побут для життя на станції, ходили в масках і боялись зайвий раз привітатись за руку з колегами. Зараз це виглядає смішно, але тоді ми з усією серйозністю ставились до ситуації.
Ми швидко пристосувались до такого стану речей, станція не зупинялась ні на хвилину, щодня виконували план. Потім почався період вакцинації, всі робили щеплення. До речі, в перший сезон ковіду у нас ніхто не захворів.
Богдан Лаврентьєв: Я дуже люблю свою роботу, але тоді змушений був сидіти вдома два тижні. Тоді здавалось, що вони тривали як два місяці. І коли мені нарешті сказали виходити на роботу, я так зрадів, що моя дівчина здивувалась: невже так можна радіти роботі? Ось такі спогади.
Війну ми відчуваємо всі, з її трагедіями, ризиками, викликами. Якими є ці воєнні роки для вас на станції? Що є самим складним?
Володимир Шуляцький: 24 лютого виявилось кошмаром. В перший же день над нами літали ракети. Два тижні я жив на СЕС в своєму кабінеті, тут і працював, і ночував, щоб контролювати роботу станції. Спочатку було важко, але з кожним днем ми звикали до ситуації. Тоді дуже сильно впало споживання електрики в країні, і нас обмежували у генерації. Кілька днів ми сиділи буквально «на нулі». Я відчував, що моє місце в цей момент – саме на станції, щоб заспокоювати та гуртувати команду. Перший час був дуже складним, але зараз ми вже втягнулись, працюємо, підтримуємо станцію.
На превеликий жаль, ми втратили одного з наших кращих працівників. Сергій Стадниченко у перший день війни добровільно пішов до військкомату. Він загинув під Бахмутом від рук російських окупантів.
Роман Гринь
Роман Гринь: Я родом з Мелітополя, там живуть мої батьки. Тому 24 лютого 2022 року о 10й ранку я вже мчав на машині в Мелітополь. Відчував, що маю бути поруч з батьками, захищати своє рідне місто. Було дуже дивно, бо назустріч йшов потік автівок, а в ту сторону їхав я один. Коли я туди потрапив, ми з двоюрідним братом домовились, що наступного ранку йдемо до військкомату. А вже ввечері у той день у місто зайшли російські танки… Так я застряг майже на півроку в окупації. Був на зв’язку, якщо виникали якісь проблеми з обладнанням на станції, намагались вирішити їх по телефону.
Я все сподівався, що от ще трохи потерпіти – і наше місто звільнять. А коли влітку вже стало зрозуміло, що це надовго, я вирішив виїхати. Шлях був дуже важкий, понад добу. Літо, шалена спека, величезна черга на виїзд - було, м’яко кажучи, екстремально. Ти їдеш, а перед тобою лежить танкова міна. Треба було дуже уважно дивитись, об’їжджати. Також були обшуки. Зі мною були жінки з дітьми, отже, нас нарешті випустили.
Найболючіші моменти війни – коли втрачаєш добре знайомих людей, колег, друзів. Пам’ятаю Сергія Стадниченка, як дуже світлу людину, щирого, відкритого, компанійського. Незважаючи на свій молодий вік, був дуже досвідченим фахівцем.
На жаль, війна забрала не лише Сергія. Загинув у боротьбі за Україну ще один наш колишній колега – Артем Типенко, він працював інженером-електромеханіком на Ботієвській ВЕС. На початку повномасштабного вторгнення в Мелітополі збирались групи людей, хто протестував проти російської окупації. Артем разом з іншими хлопцями з Ботієвської ВЕС ходили по Мелітополю з українськими прапорами. Потім він виїхав на підконтрольну територію та пішов в армію. Загинув, як і Сергій, під Бахмутом. Обом хлопцям не було і 33 років.
Богдан Лаврентьєв: Про те, що почалась повномасштабна війна, мені повідомили колеги зі станції. Була п’ята ранку. Вийшов на вулицю: люди в паніці, всі кудись біжать, волає повітряна тривога – це був шок. Коли приїхав на станцію, побачив, як пролітає ракета, за десять секунд почув потужний вибух. Він був далеко від станції, але гучно. Ще страшніше стало через 3 місяці, коли почали сильно обстрілювати Нікополь. Знаходитись в місті було небезпечно, особливо вночі. Тому я попросив пожити на станції разом з дружиною і кошеням. Тож на півроку станція стала ще і моїм домом, а не лише улюбленою роботою.
Опишіть свій робочий день на станції під час війни. Що вас тримає, не дає зупинятись?
Володимир Шуляцький: Людина до всього звикає. Спочатку було страшно, а зараз ми вже звикли до звуків вибухів. Це не добре, бо притуплює почуття страху. Зараз наш робочий день мало чим відрізняється від робочого дня у мирні часи. Єдине що, ми більше читаємо новини з фронту та про стан енергетики.
Звичайно, на станції є сховище, і якщо є небезпека, ми йдемо туди перечекати загрозу.
Розкажіть, будь ласка, про відносини з громадою.
Володимир Шуляцький: Ми підтримуємо Покровську і Першотравневську громади, де знаходиться СЕС, з перших днів роботи станції. Це і соціальні проекти, і конкурс «Громада своїми руками». І коли почався ковід, ми їм допомагали. Коли почалась війна, розвозили по домівкам сухпайки, доставляли медичні препарати, закупили великі електрогенератори для Покровської громади. Допомагали питною водою селам, коли росіяни підірвали дамбу Каховської ГЕС. Громади знають, що які б потреби в них не були, вони можуть звернутись до нас і ми допоможемо, якщо є така можливість. Вони це дуже цінують і навіть ставлять підприємства ДТЕК у приклад іншим місцевим бізнесам.
Приємно, що коли ми жили на станції під час війни, місцеві мешканці нам навіть привозили гарячий борщ і пиріжки, щоб нам було що поїсти. Сказали, що ми тут всі як одна родина, тому можемо звертатись до них за потреби.
