Текст: видання New Voice

У спокійному довоєнному житті ми зрідка замислювалися як саме світло долає свій шлях від станції, де воно було вироблено, і до наших розеток. Взагалі про електроенергію згадували, хіба що, коли треба було сплачувати за комірне. Це зараз, на 10 му році війни росії проти України й коли третій рік поспіль ворог катує нашу енергетику ракетами та дронами, чи не кожен українець став більше цікавитися енергетикою: які є види генерації, яку зарядну станцію краще купувати та як зробити свою оселю більше енергоефективною.

Про це говорять щодня з усіх інформаційних каналів і на всіх рівнях. Але сьогодні ми хочемо розповісти про людей, які зазвичай лишаються за кадром новин про ситуацію в енергетиці, та саме вони не дають ворогу занурити нашу країну у темряву. Про тих, хто на передовій битви за світло задля Перемоги та збереження незалежності нашої України.

Тільки-но стихають обстріли, з дозволу ЗСУ та ДСНС вони виїжджають туди, де сталися обриви чи пошкодження мереж. Одними з перших заходять у звільнені міста та села, щоб відновити електропостачання і повернути світло, а з ним і «життя» в громади. Аби ТЕС мали вугілля, з початком війни на шахти під землю пішли працювати навіть жінки. І поряд з усіма цими викликами енергетики знаходять сили і закладають перші міцні цеглинки української енергетики майбутнього і затамувавши подих, слухають, як починає “дихати” нова вітрова турбіна…

Почитайте історії чотирьох працівників ДТЕК, аби знати справжню цінність світла під час війни.

Світлана Мальцева: що мотивувало перукарку здобути професію шахтарки й працювати під землею

Світлана Мальцева народилася на Дніпропетровщині. Мама і тато все життя працювали на шахті, згодом до них доєдналися й брати дівчини. Але сама вона ніколи не мріяла про роботу під землею, де майже не було професій для жінок. Тому Світлана обрала геть іншу спеціальність – стала перукаркою.

Все змінилося з початком повномасштабної війни. Багато чоловіків стали на захист України, тому робочих рук стало не вистачати. Це особливо було помітно у маленьких шахтарських селах та містах.

Відтак у країні почали говорити про те, щоб дозволити жінкам працювати, зокрема, під землею на фізично неважких роботах. Верховна рада України ухвалила відповідний закон. І восени 2022-го шахти почали набирати на навчання перших працівниць. Світлана почула про цю можливість і в грудні 2022 року вирішила змінити фах.

“Мені хотілося бути корисною. Почувши про набір жінок на шахту, вирішила спробувати. Родина підтримала мій вибір. На шахтоуправлінні ДТЕК нас спочатку повезли на екскурсію на робоче місце. Скажу чесно, я була вражена. Уявляла собі шахту темною, з обмеженим простором. А все виявилося навпаки… На місце роботи ми 4 км добиралися тунелями, були пересадки. Дорога виглядала так. Спочатку спеціальним ліфтом нас опустили під землю на горизонт 265 м. Там ми сіли в вагонетки. Рухалися під кутом горизонтами нижче. Мені це все нагадувало луна-парк: маленькі вагончики, струмочки, всюди був запах деревини. Ця “подорож” тривала хвилин 50. Я була вражена побаченим, відчула: це моє. Тому записалася на навчання та практику. А після іспитів отримала допуски та почала працювати”, – ділиться Світлана.

Більшість жінок для роботи під землею отримує професію машиністки підземних установок. Але їхнє робоче місце може бути на різних дільницях. Спочатку Світлана контролювала роботу установки з відкачування метану. А згодом перевелася на іншу дільницю, де шахтарі видобувають вугілля. Під землею шахтарка віддалено керує машиною, що доставляє працівникам матеріали, обладнання, потрібні для видобутку.

“На цій дільниці не вистачало людей, хлопцям важко було. От я й попросилася сюди. За звуковими та світловими сигналами я направляю транспорт, який везе шахтарям обладнання. Це дуже відповідально: треба слідкувати, щоб машина їхала чітко, щоб вантаж не зірвався”, – пояснює працівниця шахти.

Майбутнє жінка бачить тільки на шахті. Вона вважає, що видобуток не може припинятися, адже в людей мають бути світло та тепло. Зараз вона навчається на III курсі в університеті за спеціальністю “Гірнича справа”. Каже, хоче розібратися, як усе працює зсередини.

Перукарське ремесло Світлана перетворила на благодійність. Вона живе в населеному пункті, через який пролягає траса на Донецьк. У вільний час жінка робить безоплатно зачіски військовим, які повертаються з фронту. Це такий ще один її внесок у перемогу.

Головний енергетик Максим Богадиця: “Я бачив, як сонце виробляє 200 МВт електроенергії, тепер хочу побачити, як вітер генерує 500”

Максим Богадиця – енергетик у третьому поколінні. Чоловік родом із Маріуполя. До ДТЕК приєднався в лютому 2019 року. Тоді він був начальником зміни Нікопольської сонячної електростанції. Це перша велика СЕС в Україні, її потужність 200 МВт. У червні 2021-го він перейшов до команди Тилігульської вітроелектростанції. Тепер він там головний енергетик.

“Ці обидва проєкти дуже амбітні. Після того, як я засвоїв сонце, мені захотілося засвоїти вітер. Тилігульська ВЕС має стати найпотужнішою в Україні. У планах поставити 83 найсучасніші вітрогенератори по 6 МВт кожний. Сумарно це дасть 500 МВт електроенергії – це ж пів атомного реактора, уявляєте? Запустити їх ми мали в вересні 2022 року, але почалася повномасштабна війна”, – пояснює чоловік. У лютому 2022 року вже працювали чотири турбіни, на п’яту тільки подали напругу, а шоста була зібрана і чекала струму для продовження пусконалагоджувальних робіт.

“Ніч з 23 на 24 лютого була неспокійною. З 00.00 годин виконувалося від’єднання об’єднаної енергосистеми України від російської. Тому наш персонал, що був на зміні, отримував команди на зупинку та запуск турбін. Тоді виконувалося балансування нашої енергосистеми. Я був на зв’язку з працівниками, погоджував ці операції. А о 4.30 вже був ракетний обстріл Миколаєва, де зараз знаходиться мій дім”, – пригадує Максим Богадиця.

На якусь мить все завмерло: ніби вітер стих і турбіни зупинилися. Але перший шок тривав недовго. Команда ВЕС думала, що робити далі. Першочергово розробили нові графіки чергування для персоналу та подбали про його безпеку, потім консервували обладнання. А влітку 2022 року компанія вирішила продовжити будівництво Тилігульської ВЕС. Тому розробивши новий безпековий план та алгоритми дій, продовжили спорудження турбін. Основні роботи припали на осінньо-зимовий період. Тоді на майданчиках працювали понад 600 людей, це було схоже на мурашник. Люди робили все, аби запустити турбіни якомога швидше.

“Одного разу при будівництві вітротурбіни узявся кригою головний кран. Ми нічого не могли з ним вдіяти. Нам казали чекати, поки потеплішає. Але це не про нас. Ми придбали агродрон, заправили його антикриговою сумішшю і так розморожували той кран. Все тоді вдалося. Навіть більше: попри воєнний час, обстріли та повітряні тривоги вдалося повторити рекорд виробника – скласти турбіну за 6 днів”, – захоплено розповідає Максим.

У травні 2023 року на Тилігульській ВЕС запустили 19 турбін.

“Для нашої країни зараз кожен мегават на вагу золота, бо масштаби руйнування енергосистеми колосальні. Наявність генерації – це питання життя”, – переконаний енергетик.

Він вірить, що станцію вдасться добудувати до запланованих 500 МВт.

“Я бачив, як сонце виробляє 200 МВт, тепер хочу побачити, як вітер генерує 500 МВт. Це важливі масштабні проєкти у моєму житті. Але є ще дещо, що мотивує працювати: мій син Ярослав. Йому 6 років. Він знає, ким і де я працюю. Знає, ким були його дід і прадід. І він вже дуже обережно висловлює зацікавленість у цій професії. Тому я маю надію, що нашу династію енергетиків продовжить мій син. І жити він буде у вільній, незалежній Україні з сучасними технологіями”, – резюмує Максим Богадиця.

“Штурмовий енергетик” Єгор Жиляєв: відновлює високовольтні ЛЕП на Донеччині з 2014 року

Єгор Жиляєв родом із Костянтинівки, що в Донецькій області. Він електромонтер з ремонту повітряних ЛЕП ДТЕК Донецькі електромережі. З 2022 року чоловік працює практично без вихідних.

Разом із бригадою він ремонтує високовольтні дроти, що проходять між містами та селами. Іноді працює лише за 5 км від лінії фронту на висоті 18-20 м. Ще в 2014 році Єгор дізнався, як це – працювати під обстрілами. Тоді до стандартного спецодягу та обладнання додалися бронежилети та каски. Перша робота під звуки вибухів була в Бахмутському районі, коли він з бригадою відновлював електропостачання до Вуглегірської ТЕС. Вже тоді бувало, що працівники отримували осколкові поранення. Але справжнє пекло почалося в 2022 році.

“24 лютого бригаді сказали залишатися вдома, ми десь тиждень не працювали. А потім біля нас почалися бої на Авдіївському напрямку. Як наслідок, почали обриватися високовольтні лінії. Нас просили полагодити. Вперше ми поїхали туди з двома колегами”, – пригадує Єгор початок роботи під час вторгнення.

Бригада працювала поруч із військовими. Все робили швидко, бо стріляли неподалік і прилетіти могло будь-якої миті. Енергетики, скільки могли, повертали електропостачання в прифронтові міста та села. Бувало, цього ремонту вистачало на добу. А потім знову обриви і наступного ранку потрібно було починати все спочатку.

Загалом з 2022 року бригада Єгора потрапляла під обстріли 7 разів. Вперше це сталося влітку 2022-го біля селища Черкаське в Краматорському районі.

“Ми майже закінчили роботу, аж раптом за кілометр-півтора від нас почався обстріл. Я кажу: давай, спускай вишку, стає небезпечно. Якесь недобре передчуття було. І от тільки ми злізли, ще навіть машину не встигли скласти, і тут прильоти почалися. Ми всі попадали на землю. Я думав, це вже кінець... Але нам пощастило: ми працювали в полі, через нього йшла траса, снаряди лягали з іншого її боку, тому не так багато осколків долітало. Та все ж водію тоді руку поранило”, – розказує Єгор про перший обстріл.

Ще один був біля Миколаївки, що поблизу Слов'янська. Тоді бригада навіть не встигла підняти дріт, як почало гатити. Електрики попадали в кущі, ями, що вже були там від минулих прильотів. Коли трохи стихло, то побігли до автомобіля і помчали геть. Дороблювати роботу приїжджали вже наступного дня.

А в червні 2024 року прямо над головою бригади ППО збила російський “Орлан”, тоді осколки посипалися на голову…Важко звикнути до обстрілів, але ще важче до того, що ти не можеш нічого вдіяти, бо ворог настільки щільно обстріляє, що не те що від мереж – від міста майже нічого не лишається.

“Торецьк сильно обстрілювали. Востаннє ми тричі виїжджали лагодити лінію, але ненадовго. Потім росіяни збили опору. Хлопці поїхали туди, полежали на землі, нічого не змогли зробити через обстріли. Торецьк почали сильно КАБами бити...”, – сумно розмірковує Єгор Жіляєв.

Зараз ворог часто обстрілює й саму Костянтинівку. Але енергетики кожен раз, ризикуючи життям, відновлюють електропостачання міста, аби там була вода, працювали лікарні, магазини. Жартома Єгор називає себе “штурмовим енергетиком”, бо йому та колегам доводиться часто штурмувати електричні мережі, аби дати бодай якусь надію тим містам та селищам на те, що разом зі світлом сюди повернуться мир та спокій…

Майстер бригади Сергій Кримусь: “Люди після окупації не просили світла, вони просто раділи, що ми тут працюємо”

Сергій Кримусь працює в енергетиці 18 років. Чоловік живе в містечку Володимирець, що на Рівненщині. З 2018-го він долучився до команди ДТЕК Київські регіональні електромережі. Працює на Київщині вахтовим методом. Спочатку Сергій був монтером. Згодом закінчив Немішаєвський фаховий коледж, отримав підвищення – став майстром бригади.

Бригада Сергія багатофункціональна. Вона не тільки приєднує будинки та будівлі до електромережі, але й ліквідує аварії, допомагає з будівництвом ліній.

22 лютого 2022 року Сергій з колегами з Рівненщини приїхали на вахту в Немішаєве, там була їхня база. А вже за два дні прокинулися від того, що російські війська почали бомбити Київ.

“Тоді ще було незрозуміло, що відбувається. Ми увімкнули телевізор, почули, що війна. Пів дня попрацювали. Ми зрозуміли, що стає гаряче, коли почали бомбити Гостомель. Додому змогли виїхати 26 лютого”, – розповідає Сергій Кримусь.

Вдома у Володимирці Сергій з товаришами волонтерили, допомагали тероборонівцям на блокпостах. Ніхто не розумів, коли можна буде повернутися до роботи. А 22 березня ДТЕК зібрав вільні бригади з усіх регіонів, щоб їхати на Київщину оперативно відновлювати електроенергію у звільнених населених пунктах. Відтак бригада Сергія майже в довоєнному складі відправилася в бік столиці. Оселилися на базі у селі Вишневе, бо Немішаєве тоді ще перебувало під контролем росіян.

“Побачене шокувало: розбиті трансформаторні підстанції, повиривані дроти, поламані, наче сірники, опори... Скрізь безлад. Ми щодня працювали скільки було сил аби швидше повернути світло. Спочатку ми відновлювали лінії у Києво-Святошинському районі. Потім повертали електропостачання в Ірпінь: там ні каналізація, ні водоканал не функціонували. Коли ми зайшли в міста та села, то найбільше вражали люди, їхні розповіді. Пам’ятаю, у Ворзелі до нас підходило багато місцевих. Вони не просили світла, вони просто хотіли поговорити і раділи, що ми приїхали і лагодимо те, що зруйнував ворог. Це для них означало закінчення жаху, що вони пережили, і повернення до «життя»”, – розчулено пригадує Сергій Кримусь.

У березні 2022-го відновлювальна бригада Сергія неодноразово потрапляла під обстріли. Вперше це сталося в селі Святопетрівське. Тоді працювали біля будинку, де місцеві чекали на шифер, вони відновлювали дах після обстрілів. Сергій був нагорі на підйомнику, коли почався обстріл.

“Вишка опускається дуже повільно. Я думав лише про те, щоби вижити. Один зі снарядів залетів у дім цих людей. Це, насправді, врятувало і нас, і їх, бо вибух всередині стався. Якби снаряд упав тут на асфальт, то всі б ми загинули. Поранення тоді отримала господиня”, – пригадує Сергій.

Після цього бригада повернулася на базу, та за пару годин, заспокоївшись, знову поїхали відновлювати людям світло.

“Ми пішли шукати пошкодження, щоб потім машиною під’їхати. Знайшли обрив, телефонуємо хлопцям, щоб поїхали подивитися, де ми можемо заземлити лінію на всяк випадок. Раптом знову обстріл. Ми попадали на землю. Піднімаюся, дивлюся, а там, де авто стояло, палає все. Тоді дуже злякався за хлопців. Але вони встигли від’їхати, на щастя”, – ділиться Сергій.

Чоловік переконаний, що електроенергія – це життя. І найбільше він мріє і все для того робить, аби в цій битві за світло нарешті настала перемога України, і всі військові повернулися до своїх родин у домівки, де є світло та тепло. Над цим і працюють зараз усі разом.